Автор статті зауважує: «Ще не рідкість — бачення минулого України суто крізь призму «героя і натовпу» (коли за постаттю князя-гетьмана-президента, власне, нічого й не видно) або як хроніки уряду (коли події відбуваються лише в «урядовому кварталі»). Творення повноцінної картини історії країни — з усіма регіональними барвами — наразі ще «невиконане домашнє завдання» українців як нації».
Відповідно цю статтю вчений присвячує огляду внутрішньоукраїнських регіонально-обласних поділів доби раннього Модерну — ХVI–XVIII ст., коли, за свіжим висловом британського історика Н.Фергюсона, йшлося про формування західної цивілізації 2.0 (1.0 — то античність): «Власне, більшість історичних регіонів України у той період і народилися; причому переважно під егідою «річпосполитського світу», до якого тоді належали майже всі українські землі. Це не дивно, бо на той час саме регіон-провінція-область визначали панівну ідентичність населення всієї Європи (національна ідентичність лише формувалася й цікавила здебільшого елітні групи суспільства). Огляд почнемо з заходу на схід, — бо, зрештою, «культурне ядро» України ще в попередній період зсунулося в західному напрямку. І лише з кінця ХVI ст. воно почало повертатися до давнього наддніпрянського центру. Огляд не обіймає Криму — бо весь цей час то був не регіон, а повноцінна сусідня держава. (…) Через "пограничний стан" — сусідство-межовість із етнічно польськими землями (причому навіть зі «столично-університетським» краківським регіоном) — ідентичнісна проблематика стала тут принциповою раніше, ніж на інших українських землях (саме тут із замилуванням почали писати: як чудово, що польські королі — перші Ягелони — розмовляли руською мовою, й заперечувати тим, хто хоче, аби «Русі в Русі не було»). Ба навіть врахування «руської опції» в загальнорічпосполитському проекті починалося саме з цієї «Русі». Зрештою, і як столиця-мегаполіс Львів тривалий час вивищувався над Києвом. Коли 1594 р. постало питання відкриття університету «для Русі», природним місцем для нього називали саме Львів, і лише «корупція» (бажання державного канцлера Я.Замойського) віддала пріоритет холмському Замостю. Інші крайньозахідні українські регіони — релікти впливів Молдовського воєводства (Покуття, Буковина і Придністров'я) та Угорського королівства/Трансильванського князівства (Закарпаття). Без цього зазначені історичні області навряд чи виокремилися б із масивів Підгір'я та Поділля. Зрештою, навіть тепер наявність закордонних фрагментів Буковини і Закарпаття підсилює ідентичність їх українських «шматків», а ось цілком українське Покуття, фактично, вже мало вирізняється з Підгір'я-Прикарпаття-Галичини, ідентичність же сучасного «острова»-Придністров'я — попри «український потенціал» — справа темна й фрагментаризована».
Дмитро Вирський зауважує кілька ключових моментів щодо історії цього регіону: перехід від впливу Угорщини на українські терени до річпосполитського впливу, виклик антитурецької боротьби, набуття цим регіоном функцій притулку для політемігрантів (аж із мазепинцями й Задунайською Січчю включно) і колоністів.
Далі автор переходить до опису соціально-політичних перипетій на території Поділля: «Поділля первісно було золотоординською спадщиною. Як політично — утворене в результаті Синьоводської битви 1362 р., коли татарську зверхність замінила литовська. Так і в сенсі специфічного життєвого простору: лісостепова зона від Дністра до Дніпра, зі значною частиною тюркського населення (давні прикордонники-федерати Русі + підкорені половці та північнокавказькі алани-черкеси), після монгольського завоювання 1240 р. вилучена з-під влади руських князів як терен прямого правління Орди та її баскаків з підлеглими їм місцевими отаманами (перша наша Отаманщина — історичне Поділля). То був взірцевий край-простір контакту кочового і землеробського населення — у чомусь зразок «українної» сутності-екзистенції, протилежність охоронному консерватизмові країв лісів і гір. Останній рятував «вершини й нетрі» та допомагав вижити загалом, але «повноти життя» і волі низовиків-подолян не знав (згодом неодноразово писали, що український національний характер викувався саме в Степу). Утім, цей «протоукраїнський проект» надірвався швидко. Відтак, і широкий подільський простір — від Кам'янця-Подільського до Черкас і з виходом до Чорного моря — вже на межі XIV і XV ст. втратив свою династію (Коріатовичів) і зібгався в кутки Західного та Східного Поділля, себто кам'янець-подільсько-теребовлянський і брацлавсько-винницький анклави (під владою Польської Корони та ВКЛ, відповідно). Плюс ще уламки старого-великого Поділля, що вибрали потатарення (білгородські й очаківські татари) та молдовізацію (Придністров'я). Свою «подільську спадщину» отримало й Закарпаття (маю на увазі вихід сюди Федора Коріатовича з групою підданих). Зрештою, хоча подоляни та їхня сонцегербова подільська «мрія-ідеал» втрачають надалі статус «ядра» українського проекту, вони багато зробили для пізнішої Козацької України. Про те, що сучасники були «під враженням» від проекту Поділля, свідчить і постання по його свіжих слідах історіографічної пам'ятки (на той час справа ще нечаста) — «Повість про Подільську землю» (1430-ті роки)».
Вчений описує також такий український регіон, як Дике Поле: «Його найбільшим спадкоємцем є модерна Південна Україна, де «Дике Поле» — це досі «всепояснюючий» мем, але й цілком обірваних ліній співпричастя тут не бракує. (…) Природні умови степової зони України були доволі суворі для життя (вистачає відгуків спостерігачів про «вижити тут неможливо»), тому й населення не вирізнялося чисельністю. Утім, простір то зовсім неоднорідний, — не бракує в ньому і своїх оаз: Чорного лісу Потясминня і Синюхи, Самарської Товщі, Святогір'я Сіверського Дінця та «жовтого очерету» лівобережного Великого Лугу Запорожжя (плюс мікрозапорожжям на Південному Бузі був район від порогів Мигії/Гарду до Балаклія в гирлі р. Чичиклія), а також Молочних Вод Надазов'я. Різні сезони впродовж року давали різні можливості для життя і господарювання (не бракує і звісток про степові «багатства»)».
Із повним текстом статті можна ознайомитись за посиланням:
https://dt.ua/HISTORY/regioni-v-istoriyi-staroyi-ukrayini-322802_.html?fbclid=IwAR3Yns0sHJw0yIvTmlGdoLOwFtTeHGpC9RY8rvX6kYmVjJvrZLf0Y-XO6Kw
За інформацією Інституту історії України НАН України