Про звичаї і традиції, у давнину тісно вплетені в повсякденне життя українців, дізнавайтеся з чергової добірки випусків (за вересень–жовтень 2021 року) авторської рубрики старшого наукового співробітника відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України (Львів) кандидата історичних наук Лесі Горошко-Погорецької «Своя сорочка» на радіостанції «Львівська хвиля».
 Петро Левченко. «Господарські клопоти» (1898 р.) |
Розв’язати розум
«У різні часи люди намагалися не просто передати нащадкам здобутий досвід, а й полегшити їм процес засвоєння нових знань. Одним із ритуалів, поширених у традиційній українській культурі, було розв’язання пуповини, яку по народженні дитини зав’язували полотняними нитками (а пізніше – марлею) і зберігали. Діставали її, коли дитина дорослішала – починала опановувати певні господарські вміння, могла купатись у річці тощо. Та якщо раніше умовна точка відліку припадала на різний вік (6, 8, 10, 12 років), то порівняно нещодавно вона остаточно закріпилася за днем, коли дитина вперше йде до школи».
Як є одежина – то вже й людина
«13 вересня наші предки відзначали свято покладення поясу Пресвятої Богородиці. Ба навіть не свято, а, сказати б, присвяток, який у народі вважався своєрідним антитекстильним днем, оскільки дозволялося виконувати різні види роботи, крім шиття й прядіння. Слід зауважити, що пасок здавна виконував не лише практичну й естетичну функції – цей елемент одягу слугував символічним маркером приналежності людини до культури, її відокремленості від природного, тваринного світу. Невипадково про того, хто у певній спільноті поводився неналежно, всупереч прийнятим у ній нормам, говорили, що він «розперезався». Так само виходили за межі культурного простору батько або мати, які знімали пояс, аби фізично покарати дитину».
Ой, роде мій красний, роде мій прекрасний
«Конфуцій стверджував, що, якби став правителем, то передусім повернув би словам їхнє первісне значення. І справді, чимало широковживаних сьогодні слів і висловів позначають щось геть відмінне (а нерідко – й цілком протилежне), ніж у давнину. Скажімо, у наших північно-східних сусідів побутує приказка «в семье не без урода», що нині виглядає як лінгвістичний казус, адже спочатку «уродом» називали, зокрема і в російській мові, першонароджену дитину, первістка. В українській мові стосовно дитини і щодо врожаю досі вживається дієслово «уродитися» («вродитися»), а «врода» (і в українців, і в інших слов’янських народів) означає «краса» (буквально – «те, що є в роду»). Слова ж «виродок» і «юродивий» мають, навпаки, негативні конотації, позначаючи тих, що «вийшли з роду (за межі роду)», а отже, втратили його підтримку. Будьмо уважними до того, як ми говоримо, і що сказане нами означає насправді».
Водиця з копитця
«Напевно, всі в дитинстві читали казки, в яких не радили пити зі сліду, залишеного копитом тварини, аби самому на цю тварину не перетворитися. Річ у тім, що частинам тіла, які особливо відрізняли худобу від людини (рогам і ратицям, копитам), у традиційній культурі приписувалися надзвичайні, магічні властивості. Саме тому деяких «потойбічних» істот уявляли й зображували людиноподібними, але з тваринними ознаками. Проте цілком безпечним було, до прикладу, «обмивання копит» (або ж так зване «покопитне»), тобто могорич при купівлі-продажу худоби. Вважалось, якщо цього не зробити, худоба в нового господаря не вестиметься».
Прядиво долі
«18 жовтня відзначали день святої мучениці Харитини. У цей період, коли світловий день коротшає, а ніч довшає, наші прапрапрабабусі бралися до рукоділля. Виткати якнайбільше та якнайкраще могли найвитриваліші та найпосидючіші, і в цьому, як вважалося, можна було собі допомогти, вдаючись до певних обрядодійств. Скажімо, влітку, перепочиваючи під час жнив, зазвичай проказували: «Нивонько, нивонько, віддай мою силоньку». Восени й узимку, сідаючи за прядиво, виконували різні маніпуляції з човником та кроснами – перекладали його з руки в руку, тримали над головою і навіть хльостали ним себе по сідницях, аби ті не боліли під час довгого сидіння. На Рівненщині вважалося, що магічні ритуали перед рукоділлям можуть вплинути й на віддаленіше майбутнє жінки. Аби після смерті в небіжчиці раптом не відкрився рот, за життя годилося проказати: «Допоможи, Боже, щоб, коли помру, не люди мені закривали рот, а я сама його собі закрила»».
 Василь Тропінін. «Пряля» (1820-ті рр.). Джерело: ethnography.org.ua |
Не всяке древо – на дрова
«22 жовтня, за народним календарем, слід було завершити заготівлю дров на зиму. Певна річ, що в скруті або в люті морози на розпал годився будь-який патик. Моя прабабуня, наприклад, користувалася соломою, яку щільно скручувала, щоби та довше тліла й давала більше тепла. У багатьох селах Молдови досі опалюють хати висушеними на сонці «пляцками» з соломи та перегною. Але традиційно для обігріву найбільше використовували дрова, причому підходила для цієї мети не кожна порода. Скажімо, вважалося, що найкраще звучатиме трембіта, виготовлена з дерева, в яке влучила блискавка, та брати це дерево для опалювання категорично заборонялося. Вірили, що в будинок із громобою неодмінно знову вдарить блискавка. Або ж хвороба чи смерть причепляться до домашніх тварин. А якщо на вогні, розведеному з цих дров, виварювати білизну – тканина розлізеться, сорочки будуть дрантиві».
За інформацією Інституту народознавства НАН України
та пресслужби НАН України