Ким у давнину лякали малих українців? Навіщо малювали ікони на рибі? Чим займалися від закінчення сільськогосподарських робіт і до Різдва? Про це й інше дізнавайтеся з чергової добірки випусків (за листопад–грудень 2021 року) авторської рубрики старшого наукового співробітника відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України (Львів) кандидата історичних наук Лесі Горошко-Погорецької «Своя сорочка» на радіостанції «Львівська хвиля».
 Іван Айвазовський. «Чумаки в Україні» (джерело: uk.wikipedia.org) |
Листопад – зимі рідний брат
* * *
8 листопада українці відзначали свято Дмитрія, яке, з одного боку, вважалося чоловічим днем, а з іншого – вирізнялося поминальними мотивами, адже у так звані Дмитрівські суботи (тобто суботи до і після цього дня) згадували померлих. Скажімо, на Слобожанщині побутував звичай розставляти ікони на божниці (покуті) не надто щільно, щоб залишити там місце для душ предків, які приходили в оселі своїх нащадків. Цікаво, що ще до ХІХ століття ікони в Україні малювали на… сушеній рибі – зазвичай на великій і плескатій камбалі, яку привозили з півдня. Вони називалися чумацькими, бо, за деякими джерелами, їх вішали на вози чумацької валки, щоб уберегти подорожніх від усіляких небезпек. Ікони на рибі дуже рідкісні – в Україні їх лишилося всього кілька, і ще кілька примірників зберігаються в Російському етнографічному музеї у Санкт-Петербурзі. Можливо, таке культурне явище стане черговою туристичною родзинкою України.
* * *
У багатьох мовах вживають словосполучення «втрачене покоління» – на позначення покоління, яке через складні суспільно-політичні й економічні умови не змогло себе реалізувати. Уперше цим висловом назвали людей, які пройшли Першу світову війну і через випробування, що випали на їхню долю, втратили не лише здоров’я, а й віру в розумність і сенс світу. Вислів став популярним завдяки американському письменникові Ернесту Гемінґвею, котрий використав його як епіграф до свого роману «Фієста» («І сонце сходить»). Гемінґвею цей вислів переказала Ґертруда Стайн, яка, своєю чергою, почула його від одного француза, власника гаража, котрий сказав своєму помічникові: «Нічого ви не вмієте, ви – втрачене покоління».
* * *
21 листопада українці відзначають свято, повна назва якого звучить так: «Собор Святого Архистратига Михаїла та інших Небесних Сил безплотних – архангелів Гавриїла, Рафаїла, Уриїла, Селафиїла, Єгудиїла, Варахиїла, Ієремиїла». Оскільки від цього дня до початку Різдвяного посту (28 листопада) лишався всього тиждень, то після Михайла вже не справляли весіль. Тому казали: «Після Михайла – хоч за шкандибайла (попихайла абощо)». З іншого боку, на Михайла в українській традиції дуже популярними були так звані брáтчини: люди збирались і варили різні медові напої, якими ще можна було пригощатися перед постом. Вважалося також, що з настанням цього свята земля отримує захист від морозів – вкривається снігом. Загалом Михайло постає як оборонець від усіляких лихих сил і, нагадаю, є покровителем Києва.
Зима прийшла, празників привела
* * *
У народі вважали, що парубкові (нежонатому хлопцеві), який випостить сім п’ятниць перед днем Святої Катерини (7 грудня), у ніч проти цього свята може наснитися його доля. Витримати це було не так просто, адже більшість таких п’ятниць припадали на масний (тобто непісний) період.
* * *
Багатьох із нас і наших предків у дитинстві лякали різними міфологічними істотами. Поряд із загальновідомим Бабаєм, цю моторошну функцію виконувала також Ґава. У різних регіонах України Ґаву уявляли по-різному – як вовка, страшного пса, хижого чорного птаха або… гадюки (що не дивно, бо евфемістичні назви часто використовували в певні періоди року або на свята, щоби не прикликати до хати небажаного гостя з потойбіччя). Проте Бабаєм і Ґавою українці не обмежувались і лякали дітей також «кáбою», «кáзою», «гáманом», «дрáбом», «ку́кою» і «дикою бабою».
* * *
Про 22 грудня, свято Ганни, українці колись казали: «Ганки сіли на санки». У цей час, коли дні найкоротші, а ночі найдовші, вже починали готуватися до різдвяних свят. Скажімо, на буковинській Гуцульщині побутував цікавий звичай: цього дня або напередодні старійшини з різних кутків села сходилися, так би мовити, звітувати про рік, що минає. У жертовник, роль якого відігравав казанок, складали все, що вродило в господарстві – капусту, картоплю, моркву, жито, пшеницю, кукурудзу, горох та інші бобові. Кожен зі старійшин мав покласти туди по свічці. Все це ставили на білесеньку скатертину, котра символізувала чистоту, зокрема чистоту сумління, і обсипалося навколо зернами пшениці. Далі кожен старійшина розповідав, які добрі справи зробив для громади, і на позначення кожної справи мав узяти одне пшеничне зерно. Ці зерна зав’язувались у вузлики і до наступного року зберігалися за сволоком. Вірили, що від щирості такого самоаналізу та звітування залежав добробут усієї громади. Тож якщо в селі траплялися повінь, посуха чи якесь інше стихійне лихо, а відтак – і неврожай, вважалося, що хтось зі старійшин покривив душею.
За інформацією Інституту народознавства НАН України
та Пресслужби НАН України