Перегляд повідомлення

Чому українці бідні і кого вважають ковалем свого щастя? Чому змарнували кілька історичних шансів кардинально змінити країну? Кому і навіщо потрібен всеукраїнський перепис населення? Чи змінюється становище жінок в українському суспільстві, зокрема політикумі? Що найкраще допомагає електорату зробити осмислений вибір між кандидатами? Які внутрішні проблеми держави вирішує розвиток інфраструктури? Що робити з масовим заробітчанством українців? На ці й інші запитання в ефірі програми «Складна розмова» телеканалу «UA: Перший» відповіла директор Інституту демографії імені М.В. Птухи НАН України, академік-секретар Відділення економіки НАН України, член Президії НАН України академік Елла Лібанова.

Відповідаючи на запитання ведучої, вчена зазначила, що 50% українців, які вважають (за результатами опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України), що їхнє життя визначається переважно зовнішніми обставинами, – це все ще радянський спадок, який, на подив науковців, передається навіть через покоління. 2014 року різниця між кількістю респондентів, котрі вважають себе залежними від зовнішніх обставин і котрі вважають, що їхня доля виключно в їхніх власних руках, суттєво зменшилася, й фахівці сподівалися, що суспільно-політичні процеси змогли зламати цю тенденцію. Проте з часом знову зросло число респондентів, які не вважають себе творцями своєї долі. «До цього докладають руку переважно ЗМІ, – говорить Е. Лібанова. – Я думаю так через те, що, згідно з усіма джерелами [інформації], люди в Україні не задоволені ні власним життям, ні ситуацією у країні. Це зрозуміло. Та, водночас, оцінки свого власного життя значно кращі, ніж оцінки ситуації в країні. Гадаю, так відбувається тому, що про своє власне життя людина міркує, виходячи зі свого власного досвіду, а от про ситуацію в країні – переважно мірою з того, про що вона дізнається зі ЗМІ, соцмереж і так далі».

Результати численних досліджень доводять, що українці вважають себе біднішими, ніж вони є насправді. Однак, за словами Е. Лібанової, суб’єктивна бідність є вищою від об’єктивної в усіх, без винятку, країнах світу. Що ж стосується об’єктивної бідності, то вона має кілька причин. Серед головних, як стверджує вчена, – те, що Україна не була заможною навіть у складі СРСР: «Те, що ми виробляли багато танків, ніяк не позначалося на житті людей. Ми були бідними й тоді. А потім Союз розпався – і ми чогось очікували. Замість того, щоб піти шляхом, яким пішли, скажімо, поляки й країни Балтії. А наша ж ситуація була на той час дуже подібною до польської, крім одного: поляки, чехи, угорці, естонці, литовці й, меншою мірою, латвійці були одностайними щодо того, що хочуть жити за європейськими зразками і щоб їхню безпеку захищала НАТО. В нас цього не було. І замість того, щоб зцементувати країну, намагаючись поширити ці [європейські] цінності, зразки, стандарти, наша еліта почала чубитися і втратила час. Ми мали кілька шансів зробити все, що завгодно, бо була підтримка населення. Вперше – в 1991 році, коли українці так проголосували на підтримку Акту про незалежність, про що ніхто, повірте, навіть і не мріяв. Другий шанс був у 2005 році – після Помаранчевої Революції. Лідери тоді не домовилися між собою. Зараз це спостерігається не так. До речі, в кожній країні демократи домовляються важче, ніж за тоталітаризму. Третій шанс випав після Революції Гідності. Але цього разу принаймні зрозуміло, чому ми його не використали – почалася війна».

Як стверджує Е. Лібанова, популістична риторика й поведінка українських політиків (як владних, так і опозиційних) у соціальних питаннях – це ознака незрілості демократії. «Ми маємо, врешті-решт, вимагати від будь-яких кандидатів у парламент чи на посаду Президента, обіцянок не тільки того, що вони робитимуть, а й того, як вони це робитимуть. Якщо вони, припустімо, збираються знижувати податки – нехай пояснять, у який спосіб це компенсуватимуть. Тоді ми зможемо вибрати когось осмислено. Тоді це буде професійна розмова, принаймні між політиками, якщо ми примусимо їх так поводитися. Український же виборець не дурніший, наприклад, за французького. Проте, за моїми спостереженнями, того, хто на телевізійному шоу говорить щось розумне, не показують, він не цікавий. Потрібно, по-перше, змусити людей вступати в публічні дебати. Якщо їх [дебати] вестиме коректний, досвідчений, грамотний модератор – це буде дуже корисна річ для виборця, щоб зрозуміти, хто є хто. По-друге, необхідно, врешті-решт, почати виховувати молодь. Коли людина просто з Майдану приходить у кабінет міністра – досвід говорить, що з неї – в більшості випадків – виходить поганий міністр. Тому що слід мати управлінський досвід, а цього треба навчати. З 1991 року я працюю в Національній академії державного управління при Президентові України і дуже ціную цю свою роботу. Але я працюю там не зі студентами, а зі слухачами факультету підвищення кваліфікації – людьми, які реалізують державну політику», – говорить учена.

Як наголосила Е. Лібанова, демографи зараз багато чого не знають про українське суспільство – через не проведений своєчасно всеукраїнський перепис населення. «Якщо мене запитати про демографію – я в більшості випадків відповідаю, що не знаю. Я не знаю, наприклад, скільки людей живе у Львові чи в Харкові, як населення розподіляється територією України. Я гадаю, що знаю, скільки всього людей живе в Україні, проте можу помилятися», – говорить дослідниця й додає: «За рекомендаціями ООН, перепис населення має проводитися раз на 10 років. Причому вони також просять – не нав’язують, а саме просять, – аби це було в рік, що закінчується на 0 або хоча б на рік раніше чи пізніше. Для того, щоб можна було порівняти різні країни і зробити розрахунки, скажімо, для континенту, групи країн тощо. У нас був перепис у раунді 2000-х років – ми провели його 2001 року. До цього був перепис 1989 року. Черговий перепис ми мали проводити в 2011 році, але тоді ми сказали, що не маємо на це грошей. Хоча, на мою думку, причина була іншою. Бо вигідно не давати інформацію про кількість людей віком старше 18 років за територіями, тобто про те, скільки виборців живе в тому чи іншому регіоні».

Торкаючись змін, що спостерігаються зараз в українському суспільстві, Е. Лібанова говорить, що певна агресія, котра виникла внаслідок катастрофічних подій, пов’язаних із анексією Росією Криму й окупації частини територій Донецької та Луганської областей, в контексті суспільної свідомості відіграла, радше, позитивну роль, оскільки, по-перше, згуртувала людей, а по-друге, стала потужним поштовхом для формування й розвитку українського громадянського суспільства. Крім того, почастішали вияви доброзичливості й доброчинності. Зміцніла й солідарність, однак люди поступово почали втомлюватися від усього, що відбувається. Додатковим чинником зростання напруги послугувала поведінка частини переселенців і військових, які повернулися із зони АТО. Нерідко ці люди потребують допомоги фахових соціальних психологів, тому держава має заопікуватися створенням відповідних кабінетів для прийому переселенців і фронтовиків, адже, за словами Е. Лібанової, сама по собі ця проблема не вирішиться. Вчена також наголошує, що реінтеграція Донбасу (як і згодом – Криму) буде складним і довгим процесом, що триватиме впродовж не місяців, а років: «Питання ж не тільки в тому, щоб узяти ці території під військовий контроль, а в тому, щоб зробити їхніх мешканців українцями. Не всі, хто там зараз залишається, робить це з ідеологічних міркувань – їм просто нікуди поїхати. Але про кого б із тамтешніх мешканців не йшлося – вони живуть там уже не перший рік і перебувають під тиском потужної російської пропаганди, яка не минеться просто так».

Ксенофобії ж та нетерпимості на етнічному ґрунті Е. Лібанова в Україні не бачить. Окремі прикрі випадки, а також результати соціологічних опитувань (зокрема, щодо того, представникам яких етнічних груп українці воліли б надавати перевагу як сусідам, колегам, друзям і потенційним членам родини) спричинені тим, що українці звикли жити в переважно монослов’янському середовищі. Докладним вивченням цієї проблематики займається Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України.

Дослідниця також вважає, що в українському суспільстві, в тому числі у політичній сфері його життя, відчутно поліпшилося становище жінок: «Прогрес у нас відчутний, зокрема й серед політиків – жінок там суттєво побільшало. Й річ не тільки в тім, що їх тепер 12% у парламенті, а й у тому, що тепер вони займають посади віце-спікерів, голів і заступників голів комітетів. Раніше ж жінок – яскравих особистостей можна було перелічити на пальцях. І більшість із них досі працюють у парламенті».

«Дорога [автомобільний шлях] – це основа не тільки для економічного зростання, – переконує Е. Лібанова, – а й для зміцнення єдності в суспільстві. Щоб надати економіці поштовху, потрібні всілякі комунікації – крім доріг, також транспорт, телебачення, Інтернет, телефонний зв’язок».

Як підкреслює науковиця, країна нині тримається на середньому класі, на плечі якого ліг найбільший фінансовий тягар: «Доки середній клас віритиме в те, що його майбутнє пов’язане з Україною, соціального вибуху, гадаю, не буде. Страшно буде, якщо він розчарується й поїде геть. За моїми оцінками, одночасно за кордоном працює близько 3 млн. українців – із похибкою в 1 млн. осіб. Але тут нічого страшного немає. Скажімо, Північне Середземномор’я розвивалося точнісінько так само – спочатку Португалія, Іспанія, Італія, Греція були донорами робочої сили, а потім стали її реципієнтами. Україна має працювати з тими людьми, які виїхали, щоб вони поверталися – з новими знаннями, кваліфікаціями, грішми. Але це в ідеалі. А якщо навіть не повернуться – то щоби принаймні представляли за кордоном позитивний імідж України. І я не знаю, що з цього є важливішим».

Е. Лібанова також поділилася своїми думками щодо реформи середньої освіти, довіри населення до Церкви й нової поліції, мовних квот на телебаченні та радіо тощо.

Відеозапис телепередачі дивіться за посиланням: https://youtu.be/ZdM9X3i0nC8.