Учена-орнітолог, науковий співробітник лабораторії еволюційної екології Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України кандидат біологічних наук Наталя Атамась прочитала мотиваційну науково-популярну лекцію за своїм фахом у межах конференції TEDX

Кандидат біологічних наук Наталя Атамась (фото: Олександра Шевченко)

Наталя Атамась читає лекцію у форматі TEDXна майданчику TEDXKyiv (фото: TEDXKyiv)

«Я польовий зоолог, вивчаю птахів, – розповідає про свою роботу науковиця. – Дослідження хребетних тварин загалом і птахів зокрема – справа досить тривала й коштовна. Наприклад, одну й ту ж ділянку Дніпра я вивчаю вже 15 років. І от, уявіть собі, приходжу на цю ділянку – і бачу, що її засипали під забудову, або приходжу до лісу – і бачу, що його вирубали. Це означає, що всі ми, зоологи і ботаніки, якщо не хочемо залишитися без шматка хліба з маслом, повинні боронити об’єкти свого дослідження від руйнівних наслідків людської діяльності. І тут ми стикаємося з тим, що постійно маємо пояснювати людям, навіщо потрібно охороняти природу. Адже для сучасної людини, яка виросла в кам’яних джунглях, у світі айфонів та Ілона Маска, цінність біорізноманіття не є очевидною.

Фото: TEDXKyiv

То що ж робити в такому випадку? Можна викликати почуття провини, повідомивши, наприклад, що кожної доби людство безповоротно втрачає 200 видів живих організмів. Зараз темпи вимирання видів, пов’язані з людською діяльністю, до 10 тис. разів перевищують природний рівень. На сьогодні описано близько 1,8 млрд видів живих організмів, і половину (!) з них було втрачено всього за 40 років [з 1970 по 2010 рр. втрачено 76% прісноводних видів, 39% наземних видів, 39% морських видів; загальний спад у популяції – 52%].

Фото: TEDXKyiv

Можна також спробувати лякати. Вірус Зіка, вірус Хендра, вірус Ебола, лихоманка Західного Нілу, лихоманка Денге, вірус Чикунгунья, вірус Ніпах, марбурзька лихоманка, атипова пневмонія – всі ці дуже небезпечні, а часто й смертельні для людини захворювання з’явилися буквально в останні 20 років. Організми – їхні носії та резервуари – десятками тисяч років «сиділи» у своїх непролазних лісах, джунглях, поки не прийшла людина і ці джунглі не вирубала. І мавпи, кажани й інші тварини з небезпечними вірусами «на облавку» перейшли до людини, адже мали якось адаптуватися до змін. Врешті-решт, це лише питання часу –коли один із цих вірусів, які дуже ефективно мутують, «витягне свій щасливий квиток», як це колись сталося з ВІЛ, і почнеться глобальна пандемія.

Однак, за моїм досвідом популяризації, крики «Вовки, вовки!» не дуже ефективні, бо людям неприємно почуватися поганими, винними, наляканими. Тому якщо ми хочемо «продати» їм ідею необхідності охорони природи, то повинні робити це з позитивом. У такий момент кожен порядний орнітолог починає розповідати про економічний ефект наукової та природоохоронної діяльності (наприклад, про зменшення збитків від зіткнень птахів із літаками або лініями електропередач – завдяки роботі вчених), адже люди люблять рахувати гроші; або про створення великих генетичних баз даних для збереження генотипів усіх видів живих організмів, на основі яких потім, можливо, буде отримано ліки від майбутніх страшних хвороб тощо.

Але все це далеке від більшості людей, не стосується їх «тут і тепер». А от те, що стосується безпосередньо, аби результативно популяризуватися, має бути, по-перше, милим, а по-друге, цікавим. І це спрацьовує, зачіпає людину, бо, на відміну від будь-чого іншого, звертається не до ratio, а до emotio.

Пітер Скотт – пер, носій лицарського звання, один із піонерів охорони природи у Великій Британії у 1950-х рр. – є автором дуже відомого бренду – логотипу WWF (World Wildlife Fund, Всесвітнього фонду охорони дикої природи), на якому зображено панду [«Нам потрібна була тварина, яка перебувала б під загрозою зникнення і подобалася б багатьом людям своєю зворушливістю»,– пояснював свій вибір автор зображення]. Це була абсолютно геніальна ідея. Важко пригадати щось більш миле. Погляньте, наприклад, скільки переглядів мають відеозаписи з пандами на YouTube. Або візьмімо Китай: цю країну взагалі неможливо змусити охороняти природу, щодня там винищуються десятки тисяч особин найрізноманітніших живих видів для екзотичної китайської кухні та традиційної медицини. Водночас, панди у Китаї суворо охороняються, бо стали національним символом.

Сер Пітер Скотт (ліворуч) і його творіння (фото з відкритих Інтернет-джерел)

Птахи теж милі. Що ж до інтересу: людині завжди цікаво, чим ті чи інші тварини схожі на неї, але ще цікавіше – чим вони від неї відрізняються. Я навіть провела невеличкий експеримент у своєму Facebook-профілі: спочатку розмістила фотографії свого дев’ятимісячного сина, а потім – знімок молотоголового кажана, мешканця непролазних джунглів Конґо. Обидва об’єкти користувалися практично однаковою популярністю серед гостей моєї сторінки. Але немовлята зворушливі завжди, і це закладено в нас від природи. А от до кажанів ставлення зовсім інакше: багато хто вважає їх потворними й небезпечними. Проте саме на тому знімку, який я опублікувала, молотоголовий кажан видавався милим, адже був чимось подібний до людини.

Молотоголовий кажан(фото з відкритих Інтернет-джерел)

Історія ж із птахами – цілком особлива. На мою думку, вони демонструють ідеальний баланс різних характеристик, що робить їх надзвичайно цікавим об’єктом. З одного боку, вони не подібні до нас, адже вкриті пір’ям, відкладають яйця та й узагалі – літають. Остання відмінність – фундаментальна. З іншого боку, вони, як і ми, є розумними істотами, вони будують родинні домівки, в їхньому, так само як і в нашому, житті присутні піклування про нащадків, подружні зради, з’ясування стосунків, дружба, врешті-решт.

Чимало років досліджень я присвятила такому птахові, як білощокий крячок. І про його життя вдалося з’ясувати чимало «інтимних подробиць». Самець і самиця цього виду утворюють пару, для того щоб привести у світ і спільно піклуватися про 3-4 пташенят. Процес залицяння у цих птахів дуже складний. Самець і самиця довго придивляються одне до одного, будують щось на зразок протогнізда, щоб довести одне одному, наскільки надійними партнерами вони стануть. Але серед білощоких крячків трапляються й самці, які хочуть лише спаруватися з самицею, не бажаючи брати на себе тягар батьківської відповідальності. Такий самець чекає, доки усталений партнер самиці відлетить на якийсь час, прилітає до неї і пропонує їй рибу. А, треба сказати, така пожива для цих птахів дуже важлива: що більше риби з’їсть самиця, то здоровішим буде її потомство. Так от, досить часто трапляється, що самиця подарунок з’їдає, а коханця-невдаху проганяє геть. Нагадує людський світ, чи не так?

Отже, птахи одночасно й дуже милі, і надзвичайно цікаві створіння. У спеціальній літературі для таких навіть існує назва – «харизматичні види» або «харизматична група». Згідно з останніми дослідженнями, опублікованими у всесвітньо відомому науковому журналі «Nature», присвячені птахам наукові статті за кількістю перевершують статті про інші групи живих організмів, і цей тренд зростає впродовж останніх 50 років, що пов’язано саме з харизматичністю птахів. Адже що харизматичнішою є група живих організмів, то більше аматорів, нефахівців долучено до її вивчення й, відповідно, зростає вплив так званої «citizen science» на розвиток досліджень за цим напрямом. Птахи тут, без сумніву, попереду планети всієї, тому що рівень входження в орнітологію досить низький: будь-хто без спеціальних знань та інструментів може придбати бінокля й визначника і піти до лісу спостерігати за птахами на власні очі. Та навіть просто годівницю за вікном повісити. На відміну від багатьох інших живих організмів, які є або дуже дрібними, або надто потайними, або нічними, або потребують спеціального інструментарію чи тривалої попередньої підготовки, щоб відрізнити їх від подібних, птахи завжди поруч – тільки руку простягни. І хто завгодно – школяр, пенсіонер, менеджер чи айтішник – може доторкнутися до пташиного світу і переконатись у тому, що ці істоти справді милі, цікаві та заслуговують на життя. Це саме та ідея, яку ми, вчені-біологи, намагаємося «продати» людям, коли розповідаємо їм про охорону природи. І це спрацьовує.

Ще 10 років тому в Україні працювали тільки професійні зоологи. І, звісно, ми дуже заздрили західним колегам, на яких працювала ціла армія бьордвотчерів [спостерігачів за птахами]. Але останніми роками такі аматори з’явились і на наших теренах, і це хобі набуває дедалі більшої популярності. Існує також спортивна орнітологія: команди спостерігачів змагаються між собою за те, котра з них помітить і сфотографує більше видів птахів за певний проміжок часу. Змагаються і за найвдаліший або найрідкісніший кадр із птахами.

Дехто ж допомагає професійним орнітологам. Я, наприклад, вивчаю водно-болотних птахів – мартинів, крячків, чапель. Для цього щороку з квітня по вересень на байдарці плаваю на дніпровські водосховища, щоб досліджувати там гніздову екологію, поведінку птахів тощо. І щороку я шукаю напарника/напарницю для своєї мандрівки – або через Всесвітній фонд дикої природи, або просто розміщуючи оголошення на своїй сторінці у Facebook. Відгукуються люди найрізноманітніших професій. Які тільки шукачі пригод зі мною не плавали – й інженери, і журналісти, і художники, і патологоанатоми. Всі вони мали змогу доторкнутися до природи в прямому значенні – серед лілій та очеретів потримати в руках дикого птаха, а потім випустити його в небо (при тому, що у нас багато людей виросли у великих містах і не брали до рук навіть курки).

Білощокий крячок. Фото Наталі Атамась

Звичайно, все це робиться під професійним наглядом. Наукова експедиція суттєво відмінна від, сказати б, «збочених» форм взаємодії з дикою природою, зокрема від полювання. Той, хто пливе зі мною в експедицію, може бути певен, що не заподіє птахові шкоди, не стане для нього відвідувачем-катом так, як це відбувається, скажімо, у контактних зоопарках – справжніх катівнях для тварин. Невеликий стрес, якого ми завдаємо одному птахові, вартий наукового доробку, що в майбутньому допоможе зберегти сотні й тисячі таких птахів і місця їхнього гніздування.

Ці подорожі змушують людину відволіктися від своїх щоденних справ, підвести голову і зрозуміти, нарешті, що поряд із нею – щось дуже важливе, розумне, красиве, щось, дуже не подібне до неї, але таке ж живе і вразливе. А птахи – це, на мою думку, найкращий місток між людиною та природою. Щоб переконатися в цьому, просто візьміть бінокль і вирушайте до лісу».