Перегляд повідомлення

Які завдання стоять перед пробним переписом населення? Що вдасться дізнатися завдяки всеукраїнському перепису, запланованому на 2020 рік? Чи можливо зменшити обсяги трудової міграції з України і повернути додому бодай частину наших емігрантів? Про це й інше в ефірі програми «#політикаUA» парламентського телеканалу «Рада» розповіла академік-секретар Відділення економіки НАН України, директор Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи НАН України академік Елла Лібанова.

«Всеукраїнський перепис населення 2020 року дасть відповіді на близько 50 запитань, за якими ми зможемо дізнатися про найрізноманітніші характеристики людей, що проживають на території нашої держави, зокрема, про їхні сімейні та шлюбні стосунки, освітній рівень, статус на ринку праці, джерела доходів, рідну мову та мову спілкування, етнічну приналежність тощо. Причому особливого значення ми надаємо саме запитанням про мову та етнічну приналежність. Для таких монолітних країн, як, скажімо, Польща чи Норвегія, це не важливо, а от в Україні за результатами перепису, як я передбачаю, вдасться спростувати чимало політичних міфів, – пояснює вчена. – Після перепису, серед іншого, з’ясується, яким житлом забезпечені українці. Адже заохочення народжуваності більшою мірою залежить не так від грошового забезпечення, як від наявності належних житлових умов. Крім того, ми дізнаємося, що у нас відбувається з самою народжуваністю: якщо на переважну більшість запитань переписного листа зможе відповісти будь-хто із членів родини, то жінку окремо й делікатно запитуватимуть також про те, скільки дітей вона народила впродовж життя і скільки з них вижило.

Хочу наголосити, що відповіді на запитання анкети фіксуватимуться виключно зі слів респондента – жодних офіційних документів громадяни переписувачам пред’являти не повинні. Це – головна вимога всіх переписів, незалежно від того, коли і в яких країнах вони проводяться.

До речі, програма чергового всеукраїнського перепису населення укладалася відповідно до рекомендацій Європейської конференції статистиків, спеціально присвяченій цьому питанню, а також уже пройшла відповідну апробацію – її було затверджено на спільному засіданні Президії Національної академії наук України та Колегії Державної служби статистики України».

За словами гості телестудії, відмінною рисою всеукраїнського перепису 2020 року стане те, що його проводитимуть із використанням уже не паперових, а електронних носіїв – планшетів, – що значно спростить процес опитування і пришвидшить оброблення даних. Передбачено також контроль якості отримуваної інформації. Крім того, кожен пристрій буде оснащено GPS-приймачем, котрий допоможе відстежити, за якими адресами і як довго кожен переписувач опитував громадян. Усі зазначені дані оперативно надходитимуть на сервер.

«Планується, що частина населення візьме участь у переписі методом самореєстрації в Інтернеті. Я б не покладала дуже багато надій на цей засіб, бо чимало українців не мають доступу до всесвітньої мережі й не користуються нею або принаймні не мають навичок заповнення онлайн-анкет. Тобто це не така вже й проста справа.

Можливо, на час проведення перепису буде створено так звані переписні дільниці (на зразок виборчих), де людина зможе поспілкуватися з переписувачами, якщо не захоче (і це її право) пускати їх до свого житла», – зазначила Елла Лібанова.

«Я не дуже вірю в те, що можливо провести всеукраїнський перепис населення до кінця 2019 року, – продовжує вчена. – По-перше, ще не закуплено планшети (а їх потрібно близько 100 тис., і годяться далеко не будь-які – до них існують певні вимоги, котрі слід задовольнити) та решту необхідної техніки. По-друге, не розроблено відповідного програмного забезпечення з переписним листом, яке встановлюватиметься на планшети. Ми просто не встигнемо впоратися з усіма цими завданнями. Та й узагалі – повноцінний перепис не варто проводити без попереднього пробного, призначення якого полягає в тому, щоб перевірити коректність формулювання запитань переписного листа. Можливо, деякі запитання потребують доповнень, але з’ясувати це вдасться тільки завдяки пробному переписові. Поки що він запланований на кінець поточного року і має відбутися в Оболонському районі Києва та Бородянському районі Київської області».

Як стверджує Елла Лібанова, всеукраїнський перепис населення також покладе край спекуляціям і маніпуляціям з приводу трудової міграції: «Дехто вже говорить про «15 млн. заробітчан», але, доки немає даних перепису, говорити можна що завгодно, бо відсутній відповідний облік. Але його немає і ніколи не буде ніде, це – всесвітня проблема.

За моїми підрахунками, на сьогодні за кордоном працюють максимум 3 млн. наших співгромадян. Хоча, звичайно, навіть така цифра є критичною для вітчизняної економіки. За оцінками Світового банку та Національного банку України, наші трудові мігранти щороку переказують на Батьківщину від $ 12 до 14 млрд. Це досить серйозні цифри. Ці гроші витрачаються в Україні, а кожна гривня, витрачена в Україні, поза всіляким сумнівом, працює на українську економіку. Очевидно також і те, що українці, які працюють на чужині, переказують додому не 100% своїх заробітків.

Безперечно, для української економіки було б значно краще, якби ці люди повернулись і працювали тут. Краще було б і для багатьох родин, адже явище соціального сирітства із кожним роком набуває дедалі більших масштабів і дитинство у значної кількості українців минає не так, як мало би, – через відсутність одного або й обох батьків.

Наразі дефіцит робочої сили в Україні відчувається практично в усіх сферах. Про те, що це станеться у найближчому майбутньому, фахівці нашого Інституту попереджали роботодавців іще 5 років тому. Вже тоді ми радили бізнесу підвищувати заробітну плату й розвивати соціальний пакет, бо, якщо імміграція створює труднощі передусім для уряду, то еміграція і, як наслідок, брак кадрів (особливо висококваліфікованих) – це проблема саме бізнесу.

Українці, які працюють за кордоном, часто не реєструються як слід, а отже, не отримують соціального пакету й страхування, втрачаючи здоров’я (та працездатність) і залишаючись цілковито беззахисними в разі нещасного випадку на виробництві. Це трапляється тому, що такий стан справ влаштовує обидві сторони трудових відносин: західні роботодавці зацікавлені в тому, щоб наймати українців на нижчу зарплатню та з меншими соціальними витратами, а наші люди погоджуються на ці умови – з одного боку, через безвихідь, а з іншого – тому, що звикли так працювати на Батьківщині. Ще одна пов’язана із трудовою міграцією проблема виникає тоді, коли заробітчани повертаються додому «в нікуди». Одна справа – якщо вони подбали про своє майбутнє, вклавши кошти у розвиток власної справи, приватного бізнесу (малого чи середнього). А якщо ні?

Масштаби трудової міграції вдасться дещо зменшити тоді, коли українські зарплати становитимуть принаймні 70-75% рівня зарплат бодай у наших найближчих сусідів – поляків, словаків, чехів. Водночас, на українських сайтах пошуку роботи вже розміщено чимало оголошень про вакансії з пропозицією зарплатні обсягом $ 1 тис. і вище (ясна річ, для висококваліфікованих працівників). Але слід розуміти, що наші люди вирушають за кордон не лише по вищі зарплати, а й через тамтешню вищу якість життя. Розраховуючи згодом забрати до себе родину. А заробітчани, котрі виїжджають сім’ями, як правило, вже не повертаються».

Водночас, як стверджує гостя телепередачі, в Україні існує проблема внутрішньої міграції, що теж потребує вирішення: «У нашій країні є кілька міст-метрополісів (Київ, Харків, Дніпро, Одеса, Львів; раніше до них належав іще й Донецьк), які «висмоктують» людські ресурси з навколишніх територій, оскільки ринки праці в цих містах значно розвиненіші, а заробітки – значно вищі. І попри те, що вищі також і витрати, у цих містах молодь може реалізуватися швидше й ефективніше, ніж деінде в Україні. Єдиний вихід для впорядкування внутрішньої міграції, який ми маємо, – розвиток інфраструктури. У першу чергу, розбудова якісних автомобільних доріг і транспортного сполучення. Це дасть змогу вирішити не тільки проблему не лише внутрішньої міграції, а й доступності медичних та освітніх послуг.

Ми бідкаємося, що молодь тікає з села. Звичайно, тікає, бо там немає для неї роботи. За радянських часів молодь у сільській місцевості утримували штучними методами, та зараз це неприпустимо. Але якщо в Україні розвиватиметься інфраструктура, молодь у місті (сусідньому чи віддаленішому) тільки працюватиме (навчатиметься, розважатиметься тощо), а залишатиметься в селі, де володіє власним житлом і, що не менш важливо, має можливість дихати чистішим повітрям. Так відбувається, наприклад, у США та Європі. Тобто маятникова внутрішня міграція здатна стати альтернативою еміграції. Отже, все починається з доріг. І вирішувати цю проблему повинна влада».

Відеозапис цього інтерв’ю доступний за посиланням: