Перегляд повідомлення

Кандидат історичних наук Леся Горошко-Погорецька

Задум з’явився, як жартує вчена, внаслідок «перенасичення інформацією, котру не було куди подіти». Усі науковці знайомі з ситуацією, коли, працюючи над вузькою темою, нагромаджуєш силу-силенну матеріалу, який відтак не завжди має бодай якийсь застосунок (окрім, звісно, поширення і поглиблення світогляду самого дослідника). А моніторинг засобів масової інформації та постійна польова робота свідчать про невпинне втрачання не лише традиційних обрядових явищ, а й бодай якогось осмислення їхнього значення. Тож автентичні явища зникають, а обрядові ніші починають заповнюватися запозиченими традиціями, яких бездумно дотримуються і спотворено сприймають. Аби цьому запобігти, Леся Горошко-Погорецька у «Своїй сорочці» щобудня нагадує слухачам «Львівської хвилі» про традиційні свята й присвятки українців, оповідає про символіку та семантику звичаїв і обрядів, шукаючи у них архаїчну прагматику.

Від 2010 до 2016 року в Міжнародний день захисту дітей у межах шоу «Радіопузики» рубрику «Своя сорочка», як і інші програми, вели діти, задля чого дослідниця готувала матеріал, адаптований для дитячої слухацької аудиторії.

Робота в цьому напрямі виявилася пліднішою, ніж очікувалося, позаяк 2013 року у «Видавництві Старого Лева» світ побачила книга «Казки під подушку», до якої увійшли сім різдвяно-новорічних казок, поміж ними – казка Лесі Горошко-Погорецької «Чугайстер», перенизана різдвяними традиціями, міфологічними уявленнями та говіркою гуцулів. У 2014 році учні Львівської української гуманітарної гімназії ім. О. Степанів зіграли за нею виставу у шкільному театрі, а згодом – у Першому українському театрі для дітей та юнацтва.

Обкладинка «Казок під подушку»

Окрім «Своєї сорочки», дослідниця створила для «Львівської хвилі» низку радійних проєктів про українські традиції та історію Львова і Галичини: «Наша зима», «Наш Великдень», «Різдво Галіції», «Великдень Галіції», «Його величність Хліб», «Твій Львів», «Минуле пливе у прийдешнє», «Сни міста Лева», забавки-вікторини історично-народознавчого спрямування.

Пропонуємо вашій увазі інформацію з кількох вибраних випусків рубрики «Своя сорочка» за 2019 рік.

*     *     *

В українців здавна побутував вислів «собача спека», яким позначали надзвичайно жарку погоду. «Наші предки пов’язували з тваринами чимало висловів. Собак шанували настільки, що говорили, ніби у зливу (чи сильний снігопад, чи мороз) добрий господар не вижене свого пса надвір, – розповідає Леся Горошко-Погорецька. – Але вислів «собача» спека запозичений із давньогрецької міфології. За легендою, бог Діоніс пожалів пастухового пса на ім’я Мера після смерті його господаря і, для того щоб собака не блукав манівцями, забрав його на небо, перетворивши на сузір’я Великого Пса, найяскравішою зорею якого є Сіріус, що у перекладі з давньогрецької означає «собака», «пес» (той, хто читав серію книг британської письменниці Джоан Ролінґ про хлопчика-чарівника Гаррі Поттера, пам’ятає, що його хрещеного батька-чаклуна, котрий умів обертатися чорним псом, звали Сіріусом Блеком («black» з англійської – «чорний»), тож авторка, як бачимо, продумала всі деталі своїх творів, заклавши в оповідь глибокий символізм). Цікаво, що стародавні греки могли найкраще спостерігати цю зорю в небі над своєю землею саме в той час, коли потерпали від найбільшої спеки. Звідси – й походження вислову, котрому вдалося проіснувати аж донині».

*     *     *

«12 вересня, за народним календарем, годилося здійснювати так звані «закрутини» – символічний звичай-спонукання, зразок своєрідної «вербальної магії»: стебла злакових культур (ячменю, льону, вівса) спліталися докупи для «замовляння» ниви на добрий урожай наступного року», – пояснює вчена.

*     *     *

13 вересня, за словами Лесі Горошко-Погорецької, відзначали невеликий присвяток – церковний празник покладення поясу Пресвятої Богородиці: «У минулому цього свята пильнували тільки ті, кого він міг безпосередньо стосуватися, а це були переважно жінки. Великою мірою ще міфологічна уява тогочасних українців пов’язувала об’єкт вшанування зі способом його виготовлення, тож 13 вересня жінки отримували певну полегкість у роботі, закріпленій за ними у традиційному суспільстві, – вони не шили й не пряли». Як пояснює дослідниця, носіння паска, поясу, ременя було тоді обов’язковим. Убраною у традиційному суспільстві вважалася лише та людина, елементи одягу якої візуально відокремлювали горішню («чисту», «праведну») частину тіла від долішньої («нечистої», «грішної»): «Саме тому русалок зображували непідперезаними – на позначення їхньої належності до «іншого світу». Непідперезаними дозволялося ходити також маленьким дітям, адже до певного віку їх вважали безгрішними, а отже, «чистими»».

*     *     *

«8 і 9 жовтня, за народним календарем, були найкращими днями для приготування квашеної капусти («аби була укусна і на зубах хрумтіла»), котра, як стверджують етнографічні джерела, добре зберігалася до весни».

За інформацією Інституту народознавства НАН України та Пресслужби НАН України

Фото: «Видавництва Старого Лева» та з особистого архіву Лесі Горошко-Погорецької