 Олексій Кулаков. «Весілля» (джерело: sverediuk.com.ua) |
Яке символічне смислове навантаження мають західноукраїнські весільні обряди, пов’язані з перинами та водою? Як у давнину забезпечували собі вигідного полазника на свято Третьої Пречистої? Що означає «хвальбування приданим» і навіщо його проводять? Чому покійних поминають, запалюючи свічки? Про це й інше в авторській рубриці «Своя сорочка», котра щобудня виходить в ефір радіостанції «Львівська хвиля», розповіла старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України кандидат історичних наук Леся Горошко-Погорецька.
* * *
Рогаті полазники
4 грудня українці відзначають одне з найбільших у році християнських свят – Введення у храм Пресвятої Богородиці, яке в народі називають також Третьою Пречистою. За традицією, цього дня в кожній хаті очікували й зважали на полазника – першого відвідувача. «Дуже пильнували, щоб ним стала особа чоловічої статі, – говорить Леся Горошко-Погорецька. – З іншого боку, багато хто не сидів склавши руки і забезпечував собі потрібного полазника самотужки, з самого ранку заводячи до хати… худобу, оскільки вона дуже цінувалась і в цьому випадку ставилася вище за будь-яку жінку. Якщо худоба зайшла до хати – вважалося, що цілий рік буде врожайним і вдалим (особливо великого щастя та прибутку господар мав чекати в тому випадку, коли худоба, як казали гуцули, ще й «побридила» там). Тварин годилося обов’язково погладити й погодувати хлібом і тільки потому повертати до стійла».
* * *
Самопіар у досоцмережеву добу
За словами вченої, 17 грудня починалося Миколаївське свято, котре тривало аж три дні поспіль і закінчувалося власне днем Святого Миколая (19 грудня): «Перший день цього циклу – «на Варвари» – вважався жіночим, другий – чоловічим, третій – дитячим. День Святої Варвари жінки мали присвятити виключно рукоділлю, особливо якщо в хаті росла донька, котру слід було привчати до цієї справи, щоб у майбутньому вдало віддати заміж: повні скрині приданого вважались ознакою працьовитої дівчини, здатної стати доброю господинею. Але як найліпші хлопці мали дізнатися, до якої дівчини свататись? Якщо вони мешкали в одному селі, проблеми не виникало. А для решти, немісцевих, призначалася традиція так званого «хвальбування приданим» (тобто вихваляння посагом): напередодні всіх великих свят мати казала доньці на виданні діставати зі скринь усе надбане й ретельно вивішувати перед хатою – «на провітрювання». Всі, хто йшов і їхав повз, зазвичай зупинялися, щоб похвалити і дівчину – за працьовитість, і матір – за те, що добре виховала доньку. Поголос про це, звичайно, ширився селом і довкола, й до цієї хати починали вчащати свати. Тепер, аби стати популярною, достатньо публікувати фото чи колажі в Instagram».
* * *
Молодий, молода і «цілюща вода»
«Колись українці практикували цікавий і, до певної міри, загадковий весільний звичай пов’язування молодої жіночим головним убором. Цей звичай нині зберігся переважно в західних регіонах: на крісло кладуть подушку, на подушку сідає молодий, на коліна молодому – молода, а свекруха має підскочити так, аби зуміти загорнути кілька купюр у хустку своїй новоспеченій невістці. Монети не використовуються з міркувань зручності, адже вони могли погубитись у танці, – розповідає Леся Горошко-Погорецька. – Значення цього звичаю вже ніхто не може розтлумачити напевно. Припускають, що на подушки молодят садовлять, аби в молодої були легкі (як пір’я) пологи або щоб невістка була для свекрухи «мнягкою» (тобто слухняною).
У давнину всюди в Карпатах – і на Бойківщині, і на Лемківщині, і на Гуцульщині – був поширеним звичай саджання молодої на відро з водою. Відомі різні його варіанти: відро могли накривати подушкою або ощипком (окрайцем хліба) і ставили його під лаву, на якій сиділа молода; на відро міг сідати молодий, а молода сідала йому на коліна абощо. Але в усіх випадках суть ритуалу залишалася незмінною – його проводили для того, щоб «почіпчити» молоду, тобто одягти їй на голову вже не дівочий, а жіночий головний убір – очіпок – або «завити хусткою». Пояснень того, навіщо це робилося саме в такий спосіб, теж існує кілька: щоб молода була «плідна» і/або багата, або щоб у неї велися корови (що, загалом, теж було ознакою достатку) тощо. Подекуди досить рідко, проте й досі фіксують іще один цікавий варіант цього обряду, котрий, утім, свідчить, радше, про його поступове виродження (це ж стосується багатьох інших давніх звичаїв): молода сидить на кріслі, а позаду неї ллють воду. Так само ніхто вже достеменно не пояснить призначення цієї послідовності дій. Напівжартома подейкують, що це робиться для того, аби молода під час вагітності не страждала через нетримання сечі».
* * *
Маяки для душ-блукальців
Листопад в Україні, на думку науковиці, має певний сумний відтінок, оскільки і починається, і завершується поминальними днями: «Перше поминання тяжіє до західноєвропейської традиції та припадає на період навколо 8 листопада, тобто приурочується до Дмитрівської суботи. У кінці місяця вже кілька років поспіль відзначається День пам’яті жертв голодоморів, у який згадують усіх, кого спіткала насильницька смерть унаслідок геноциду. Цей день асоціюється зі звичаєм запалювання свічки на вікні, коли починає сутеніти (а саме – о 16.00 год.). Звичай не новий – він має глибоке історичне коріння та особливий символізм. У більшості культур світу на згадку про померлих запалюють свічку, її ж вкладають до рук небіжчикові. Людям, які помирали під час голодоморів, звичайно, нікому було покласти свічку в домовину. А, за народними уявленнями, без неї душа не зможе здолати морок, щоб потрапити в потойбіччя та віднайти там спокій. На цей випадок існували різні обряди, проте майже всі вони теж пов’язувались із засвічуванням світла. Одним із них і є блимаючі вогники на наших вікнах «у листопадові жалобні дні». Все, що ми можемо зробити для померлих, – це пам’ятати їх. Але це важливо і для нас самих, бо пам’ять оберігає».
* * *
Остання путь
Леся Горошко-Погорецька поділилася також деякими подробицями про те, звідки в давнину належало проводжати небіжчика на цвинтар і як це відбувалося: «Колись покійників клали на лаву. Це навіть відображено в рядках народної пісні: «Дозволь мені, мати, на лавці лежати. / Чи не прийдуть дівчата мене споряджати?». Загалом, тепер, якщо з померлим прощаються вдома (а з часом це спостерігається дедалі рідше і похорон у хаті зникає як явище, бо з’явилося чимало спеціальних приміщень і каплиць, які значно узручнюють процес), то труну, як правило, ставлять на стіл – очевидно, через те, що лав у сучасних оселях немає.
Варто зазначити, що в багатьох слов’янських мовах слово «стіл» має кілька різних значень, серед яких, зокрема, «лава», «пристіл»/«престол», «трон» («сидіти на столі» означало «князювати»). Наприклад, моя прабабця називала ослінчик для ніг «столець». Тобто за конфігурацією стіл і лава (стілець) майже ідентичні, світоглядний конфлікт між ними відсутній, та у традиційній українській оселі вони все ж розрізнялися за статусом, передусім з огляду на головне призначення стола – за ним їли. Ми зазвичай уявляємо собі урочисто вбраний різдвяний стіл, заставлений наїдками. А, між тим, у різних етнографічних джерелах трапляються згадки про те, що в будні дні члени сім’ї могли поїсти й на лаві. Отже, як бачимо, вона теж мала різні призначення.
Що ж стосується поводження з покійними, то їхнє розміщення теж могло різнитися залежно від статусу, який вони посідали в оселі за життя: скажімо, на Поліссі жінку годилося класти ногами в бік дверей, чоловіка – паралельно до них. Коли домовину виносили з хати, всі речі, котрі контактували з небіжчиком, ретельно вимивали, причому не лише з метою дотримання норм гігієни – це мало слугувати символічним охоронним засобом для живих. Цікаво, що за стіл, на якому лежав мрець, під час поминального обіду садовили найшанованіших гостей. Тобто люди не боялися й далі використовувати річ, яка одного разу виконала своє сумне призначення. Як, до речі, й не боялися на Святвечір ставити на стіл окрему тарілку, щоб душі померлих могли на короткий святковий час возз’єднатися з родиною».