 Джерело: osvitanova.com.ua |
Навіщо в давнину готували подарунки Святому Миколаю? Що поєднує середньовічні європейські карнавали й українські традиції відзначення старого Нового року? Як від різдвяно-новорічного циклу свят поверталися до повсякденного життя? Про все це й багато іншого в авторській рубриці «Своя сорочка», котра щобудня виходить в ефір радіостанції «Львівська хвиля», розповіла старший науковий співробітник відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України кандидат історичних наук Леся Горошко-Погорецька.
Подарунки для Святого Миколая
«День Святого Миколая (19 грудня) – третій день Миколаївських свят, – говорить учена. – Це свято наші пращури особливо шанували, бо вважали Святого Миколая другим – після Бога – заступником людей на землі. За їхніми віруваннями, коли Бог зістариться й помре, саме Святий Миколай посяде його місце.
Пошану до цього святого виявляли, готуючи для нього подарунки. В одній із колядок, наприклад, співалося: «Чому так немає, як було давно, як було давно? / А з первовіку Святим Миколам пива не варять». Як бачимо, Миколаївські свята годилося відзначити бучно (попри те, що вони припадали на піст), зокрема, варити пиво, а також ходити від хати до хати й пригощатися ним, обов’язково піднімаючи келих за здоров’я Святого Миколая. Цього ж дня, по обіді, зазвичай запрягали сани та їздили навколо села, щоб дізнатися, чи слизький випав сніг».
 Старий Новий рік на Буковині (фото: tour-weekend.com.ua) |
Новий рік на поріг, або Двигтить земля на Василя
За словами Лесі Горошко-Погорецької, існує дуже багато українських традицій відзначення Нового року за старим стилем (або ж старого Нового року, 14 січня): «Про одну з них, напевно, мало кому відомо, оскільки територія її побутування обмежувалася Буковиною, Покуттям і Молдовою. 14 січня, на Василія, маланкарі (перебрані парубки, які брали участь у святкових обходах) із різних кутків села (якщо село було доволі великим) збиралися бавитися й дуркувати: вони влаштовували на роздоріжжі обрядовий танець, який міг мати різні назви – «схід», «пляс», «данець», «джок», «забава», «веселощі» тощо. Оскільки подивитися на це дійство приходило чимало односельців, маланкарі зазвичай танцювали на великій сцені.
Цікаво, що однією з функцій такого костюмованого обряду було викриття гріхів і висловлення громадського осуду. Все, про що впродовж року говорилося крадькома й позаочі, маланкар міг відверто сказати цього дня будь-кому, – закрите елементами обрядового костюму обличчя та змінений голос (припустимо було навіть пародіювати чи імітувати голос того, до кого зверталися) забезпечували йому анонімність, – і ніхто не мав права образитися. Та, крім осуджування односельців, на Василя дозволялося також критикувати найвищих можновладців».
 Маланкарі (джерело: 0312.ua) |
Розщедрування по-пицканськи
«Після Водохреща, яким завершувався різдвяно-новорічний цикл свят, десь 21 січня, українці поверталися до роботи, – зазначає вчена. – Згідно з етнографічними джерелами, жінкам цього дня годилося прясти, і то – завзято (за деякими настановами, впродовж одного дня годилося напрясти щонайменше цілий починок), адже з осені, як правило, залишалося чимало невиконаної роботи, за котру не можна було братись у святковий період, але з котрою не можна було зволікати, бо навесні починались інші роботи – городні й польові.
Тож приблизно на цей же час припадало й своєрідне прощання зі святами, які закінчились. У різних регіонах України такий звичай мав назви «розщедрування», «розмеланки», «розколяда», «пити коляду» й інші. В українському селі Тицкани Бричанського району, що розташовується у північній частині Республіки Молдова, «розганяли кирилейса» (слово «кирилейс» (або ж «тирилейс») – спотворена народна форма церковного вислову «Господи, помилуй!» (чи «Спаси, Господи!») грецькою мовою – досі побутує на Буковині та в гуцульських селах Галичини), тобто влаштовували колективну гостину, котра могла розтягуватися на цілий тиждень».
Постування-хитрування
Як зауважує Леся Горошко-Погорецька, повертаючись після Водохреща до звичного ритму життя, люди також знову починали дотримуватися посту (бо від Різдва до Водохреща можна було не постити) щосереди та щоп’ятниці, а дехто – ще й по понеділках: «Нерідко дні посту встановлювали для себе ті, у кого не велося в господарстві або не було злагоди в родині. Не вживаючи скоромного (і, в такий спосіб, жертвуючи задоволенням однієї з базових потреб), люди намагалися вирішити свої проблеми. Проте утримуватися від споживання забороненої їжі не всім було просто, тож траплялося, що вдавалися до хитрощів. Скажімо, в Богородчанському районі на Прикарпатті споживати скоромне у дні посту вважалося припустимим на свіжому повітрі – за брамою, на вулиці. Головне – аби не в хаті».