Перегляд повідомлення

Цьогоріч Україна відзначає 150-річчя видатного письменника, громадського діяча та політика Василя Стефаника (1871–1936). Про сутність, цінність, психологію й особистісний вимір творчості митця розповів в ефірі науково-просвітницької програми «Академія» радіостанції «UA: Українське радіо «Культура»» директор Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України академік Микола Жулинський.

Василь Стефаник (фото з сайту typical.if.ua)

««Слово своє буду острити на креміні моєї душі», – писав 28-річний Василь Стефаник у ліричній сповідальній новелі «Моє слово». Це одкровення автор присвятив Євгенії Калитовській, в яку був безтямно і безнадійно закоханий, – говорить академік Микола Жулинський. – Євгенія відповідала йому взаємністю, але бути разом їм не судилося – на 6 років старша кохана не збиралася кидати чоловіка й дітей. Сподіваючись усе ж розчулити її, Стефаник продовжував писати листи і передавати їх через сестру Євгенії – Ольгу Гаморак, з якою згодом і одружився. Але на той час Стефаник був глибоко нещасний. 1900 року, до чергового дня народження Євгенії Калитовської, з’явилася його нова сповідь – «Дорога», емоційно-скорботна за настроєм. Крім сердечних мук, митець переживав важку родинну втрату – 1 січня того року померла його мати. «Ваш світ чорний без просвітку. Тими листами робите єї [їй, тобто Євгенії Калитовській, – тут і далі примітки пресслужби НАН України] такі самі чорні безпросвітні хвилі, які самі перебуваєте», – зауважувала Стефаникові Ольга Гаморак, називаючи його «безвихідним песимістом».

За гіркою іронією долі, особисті драми для письменника збіглись у часі з його літературним злетом. 1899 року професор Степан Смаль-Стоцький видав у Чернівцях першу збірку Стефаникових новел «Синя книжечка», для якої також підготував передмову. Та попри славу, Василь почувався дуже самотнім і навіть збирався накласти на себе руки – застрелитися. У цих фаталістичних намірах він звірявся найближчому другові Вацлові Морачевському, котрий фактично відкрив Стефаника читачам, переклавши його новели польською мовою та рекомендувавши їх до друку в польському часописі «Życie» («Життя»), редактором якого був інший Стефаників близький приятель Станіслав Пшебишевський. Незабаром письменницька слава Василя Стефаника сягнула інших європейських країн – його новели з’явились у перекладі чеською, німецькою, російською мовами. «Вацлав Морачевський – моя дорога у світі», – визнавав він.

Стефаник зацікавив читацьку публіку темою українського села і селянства – як на рідному Покутті, так і в еміграції. Він почувався зобов’язаним відчути й передати драматичне звучання душі «мужика», тобто селянина. Заглибленням у цей пласт Стефаник завдячує своєму сільському дитинству. Він народився в родині селянина Семена Стефаника, одержимого господарством. Батько письменника володів 180 моргами землі [близько 100 га] та мав багато худоби. Чималі статки заробив, вирощуючи бичків на продаж. Усі господарські клопоти лягали на плечі Стефаникової матері, що, вочевидь, і підірвало її здоров’я. Завдяки прибутковій батьковій справі Василь мав можливість здобувати освіту, зокрема вісім років навчався на медичному факультеті Яґеллонського університету у Кракові. Але лікарем так і не став – обрав красне письменство. Мати, доки була жива, підтримувала його фінансово. По її смерті гроші припинили надходити: Семен Стефаник був розчарований і розгніваний, що Василь не працював за фахом. Остаточно стосунки між батьком і сином зіпсувалися, коли старший Стефаник знову одружився (з прагматичних міркувань, бо в господарстві потрібна була жінка) всього за пів року після того, як важка праця звела в могилу його попередню дружину. Незважаючи на значну популярність, Василь Стефаник до кінця життя перебував у страшній матеріальній скруті. Крім того, 40-річною померла Ольга Гаморак, залишивши напівсиротами трьох їхніх спільних дітей. Родина змушена була жити на позичені у знайомих гроші. Стефаника намагалося прихилити до себе керівництво УРСР. Однак, дізнавшись про Голодомор, митець відмовився від персональної радянської пенсії, здобувши натомість фінансову підтримку митрополита Андрея Шептицького.

Проте Стефаник не зламався і більше переймався муками творчості. Попри матеріальні негаразди, проблеми зі здоров’ям, глибокі сердечні болі, трагічні втрати і переживання, він повсякчас мобілізує свій дух. Аналізуючи свої життєві й письменницькі жалі, Василь Стефаник був переконаний, що потребує їх для душевного зцілення і творчого відродження. «Саме з душі рвуться такі думи, що любо від них гинути», – зазначав він. Таку самопожертву письменник вважав належною даниною своїй літературній місії і вірив у її безсмертя. «Мене зворушувало сонце, та місяць, та земля. Найбільше ж – наші люди, так звані мужики. Я, як Бог, їх сотворив і поставив перед очі світу. Думаю, що за сто років через мене вони будуть собою тішитися», – писав 1926 року Василь Стефаник синові Вацлава Морачевського Юрієві, з яким активно листувався.

Митець любив селян за їхню стійкість і витривалість. «За них і для них буду писати», – повідомляв він у листі до Ольги Кобилянської. Тож Стефаника дуже обурило, коли відомий тогочасний літературознавець Володимир Дорошенко у своїй брошурі «Василь Стефаник», опублікованій 1924 року у Львові, назвав його «співцем умираючого села». «Критики, які прийдуть після Вас, назвуть мене здоров’ям України», – звертався він до Дорошенка.

Найбільше ж Стефаника цікавив таємний союз добра і зла в людині, те, як зло руйнує селянські душі. Він як майстер великого таланту творив нову, іншу, вищу реальність – художню, але занурену в реальний світ. Його творчість, по суті, не є ілюстрацією чи перечитанням у художньому слові долі покутського селянства – це осмислення вічного трагізму, притаманного природі людського існування».

І читайте та перечитуйте першоджерела.