Перегляд повідомлення

Пісня «Выйду на улицу, гляну на село», яку в росії позиціонують як народжену тамтешнім сільським фольклором, має мелодію, висмикнуту з оригінальної української матриці, а саме – з народної весільної пісні «Де б я не їхала, де б я не йшла» («Дякую тобі, мамо»), в якій молода складає пошанівок своїй родині й садибі. До речі, цей український мотив використовується як заставка для найбільш продаваної гри всіх часів – «Тетріса», створеного російським програмістом Олексієм Пажитновим.

Особливо швидко «експансія» російських переспівів з українських оригіналів відбувалась у міських середовищах. Так зажив популярності «Жестокий романс» (або ж «Катя-пастушка»), авторство першоджерела якого («Час рікою пливе, / Як зустрів я тебе, / Як зустрів я тебе, моя пташко») досі приписують то Богданові Лепкому, то Іванові Франку.

У радянські часи популярною була червоноармійська пісня «Там, вдали, за рекой», текст до якої 1924 року написав естонець Ніколай Кооль, опублікувавши його в курській газеті під псевдонімом «Колька-лекарь». Автором музики було оголошено Олександра Александрова. На початку ХХІ століття в росії поширилася версія, що текст нібито перероблено з пісні «За рекой Ляохе» часів російсько-японської війни. А що ж насправді? Оригінал, з якого росіяни створили копію, – козацька пісня XVIII століття «Розпрощався козак зі своєю ріднею», 1914 року переспівана українськими січовими стрільцями як «Розпрощався стрілець…». Оскільки в українській народній культурі важливим було дотримання всіх елементів поховального обряду, то ліричний герой цієї пісні (в обох її варіантах – і козацькому, й стрілецькому) просить коня сповістити родину про свою загибель, аби вона його відплакала, і звертається до крука, що кряче над убитим, замість близьких «голосячи» біля нього. Цей архаїчний мотив відсутній у російському переспіві, що й доводить вторинність останнього.

Ще один об’єкт недобросовісного використання і всіляко заперечуваного плагіату – автентична величальна пісня «Радуйся, ой, радуйся, земле» («Добрий вечір тобі, пане господарю»), котру українці традиційно виконують від Різдва до Водохреща (тобто щедрівка): у російській версії вона звучить як «Вечер тебе добрый, дорогой хозяин». До речі, найпопулярніша щедрівка «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича всесвітньо відома під англійською назвою «Carol of the Bells» – «Дзвінка колядка», або ж «Колядка дзвонів» (бо жанру щедрівок немає в жодній іншій культурі, крім української).

Франц-Ксавер Моцарт (син видатного композитора Вольфґанґа-Амадея Моцарта, 30 років мешкав у Львові) створив фортепіанні варіації на тему українських народних пісень (зокрема, відомої пісні «У сусіда хата біла»), однак їх позиціонували як «російські народні», й саме під такою назвою вони відомі європейській публіці. Така ж доля спіткала пісні (серед них і «Котилися вози з гори», що вважається народною, а насправді є авторською) зі збірника Львова і Прача, видані на початку ХІХ століття в Петербурзі: попри те, що книга містила розділ «Українські пісні», та вийшла вона під загальною назвою «Збірка російських пісень». Згодом у Польщі видали збірник «Пісні руські», призначений для німецькомовних авторів, які, на жаль, ототожнювали «руське» з «російським».

Іще одна технологія культурної апропріації, якою росія активно користувалася, – привласнення авторів. Серед них – український композитор і співак Семен Гулак-Артемовський, автор однієї з перших опер на україномовне лібрето «Запорожець за Дунаєм». В Україні він провів перші 26 років життя, потім навчався в Італії, співав у Флорентійській опері, багато років був солістом Петербурзького і Московського театрів. 1863 року написав оперу про Задунайську Січ. Однак її майже відразу заборонили – під наклепницьким приводом, що автор нібито «сплагіатив» її з опери Моцарта-старшого «Викрадення із сералю», а сам твір – «безтямно смішний». Насправді тоді саме тривало Польське (Січневе) повстання, і російська імперія остерігалася бунту інших підневільних народів. До речі, того ж року з’явився сумнозвісний Валуєвський циркуляр, який, нагадаю, фактично, забороняв українську мову і культуру. Оперу знову поставили лише 1884 року, а повноцінним сценічним життям вона зажила вже в радянські часи.

На початку 2000-х років американський диригент Стівен Фокс відшукав у приватному архіві італійської аристократичної родини Доріа-Памфілі «Симфонію №1 До-мажор», яку в другій половині XVIII століття створив український композитор Максим Березовський. Після кількарічного листування із залученням відомих музикантів, дипломатів і навіть осіб королівської крові Фоксові вдалось отримати у чинного власника архіву – принца Джонатана Доріа-Памфілі – нотний запис симфонії та згоду на її використання. Світова прем’єра цього твору відбулася 2003 року в Королівський академії музики у Великій Британії. Того ж року її презентували у Санкт-Петербурзі й чомусь одразу охрестили «першою російською симфонією». Про українське право власності на неї лише 2016 року заявив диригент Кирило Карабиць. Чому росія претендує і на цю спадщину? Бо Максим Березовський був солістом придворної співацької капели російського великого князя Петра Федоровича Романова. Однак народився він в одній з українських гетьманських столиць – Глухові, що на Сумщині, навчався у Глухівський співочій школі (єдиному закладі, який готував співаків для російського царського двору) та Болонській філармонічній академії в Італії. Насправді ж твори Березовського, як і іншого українця Дмитра Бортнянського, є зразками європейського класицизму – напряму, що заклав основи світської академічної музики. Без них російська музична традиція позбувається закоріненості в європейському ґрунті.

1918 року уродженець України Дем’ян Бєдний написав текст до агітаційної більшовицької пісні («Как родная меня мать провожала, / Сразу вся моя родня набежала…»), котру, як запевняють у росії, почали «стихійно» й масово співати чомусь на мотив української народної пісні «Комарик» («Ой, що ж то за шум учинився, / Що комарик та й на мусі оженився»). Між тим, «Комарика» вперше письмово зафіксовано 1719 року – у пісенній збірці Леоніда Ягольницького. З часом українці створили низку варіантів цієї народної пісні, зокрема повстанський («Ой, що ж то за шум учинився, / Що комарик до повстанців зголосився»).

В Україні вважається, що популярний білогвардійський романс «Поручик Голицын» (авторство якого, за різними версіями, приписується Марині Цвєтаєвій, Василю Моксякову, Михайлу Звєздинському, Олександру Дольському, Олександру Розенбауму) є піснею часів Української повстанської армії «Мій друже Ковалю», написаною Миколою Матолою 1949 року. За спогадами дружини, ще поетом-початківцем Микола Матола дійсно створив український текст, присвятивши його Карпатській Січі й воїнам УПА, однак зробив це аж на початку 1980-х років і під враженням від російськомовного оригіналу, почутого в тодішньому Ленінграді. Тому пісня сприймається як повстанська, хоча не є такою. Автором же первісних текстів і мелодії дослідники вважають Георгія Гончаренка, що походив із полтавських дворян і писав під псевдонімом Юрій Галич. Воюючи на боці білогвардійців, він потрапив до більшовицького полону й описав у пісні все побачене там.

У репертуарі радянського співака й актора – одесита Леоніда Утьосова є пісня «С одесского кичмана» («Товарищ, товарищ, скажи моей маме, / Что сын её погибнул на войне»), відома як «блатна» (належна до кримінального середовища). За офіційною версією, він почав виконувати її у 1920-х роках, коли грав у виставі про життя залізничних злодіїв «Республіка на колесах». Але в такому разі не зрозуміло, звідки там з’явилися слова «махновець партизанський». А річ у тім, що україномовний оригінал – стара каторжна пісня «З-під вражої охрани втікли два отамани» (1921 рік) – оспівує події взяття більшовиками Перекопа за підтримки вояків Нестора Махна, котрих кількома тижнями пізніше за наказом Михайла Фрунзе покарали як «ворогів радянської влади».

Українське походження має і так званий «російський матроський танець» «Эх, яблочко». Припускають, що основна мелодія цієї пісні виникла в середовищі чорноморського флоту (де служили здебільшого українці) – на основі української танцювальної приспівки «Ой, яблучко, куди ж котишся? / Пусти, мати, на вулицю, – гулять хочеться». У часи громадянської війни в росії частівки на цей мотив наспівували всі, хто міг заримувати бодай кілька рядків. Згодом пісню привласнили червоноармійці, а потім вона перетворилася на матроський танець, яким піднімали бойовий дух. Подейкували, що «Яблучко» виконували на гуляйпільських весіллях, а що на них частим гостем був Нестор Махно, то існує версія цієї пісні і з його участю.

До золотого фонду радянського кінематографа належить музична комедія «Весілля в Малинівці» про вигнання білогвардійців червоноармійцями – екранізація нібито однойменної оперети Бориса Александрова, написаної у 1930-х роках. Але її справжній автор – український композитор Олексій Рябов, якого радянська влада звинуватила у «неблагонадійності», бо він співпрацював із розстріляним у 1933 році режисером Лесем Курбасом і доводився зятем драматургові Марку Кропивницькому. Рябов уник репресій лише тому, що написав кілька оперет за творами Миколи Гоголя – ще однієї привласненої росіянами української постаті. Після написання революційної оперети «Весілля в Малинівці» в українському стилі за п’єсою гуляйпільського автора Леоніда Юхвода Рябова викликали до Москви і змусили передати свій твір на редагування для позбавлення його виразного українського звучання. Редактором і був Борис Александров, син Олександра Александрова.

За офіційною радянською версією, улюблений марш Сталіна «Вставай, страна огромная» у перші дні після нападу нацистської Німеччини на СРСР написав Василь Лебедєв-Кумач, а на музику поклав улюблений композитор радянського диктатора Олександр Александров. Проте ще в часи Української народної республіки наші військові виконували винятково схожу пісню «Повстань, повстань, народе мій» (або ж, як її записано у численних збірках повстанських пісень, «Ось день війни народної»). Її зафіксовано 1943 року в записі Степана Голяша з Тернопільщини, а також у спогадах учасника українських визвольних змагань Юрка Степового, котрий опублікував їх 1947 року в Мюнхені – у книзі «В херсонських степах». Найімовірніше, наприкінці 1930-х років учитель німецького походження, що народився на Чернігівщині, Олександр Боде надіслав Лебедєву-Кумачу свої слова на українську пісню («Вставай, страна огромная, / Вставай на смертный бой / С германской силой тёмною, / С тевтонскою ордой»). Але 1939 року Боде помер, і, вочевидь, Лебедєв-Кумач і Александров привласнили його твір. За іншим припущенням, 1939 року Лебедєв-Кумач у складі Червоної армії міг брати участь в окупації Західної України і саме там почув пісню, яку згодом переробив під потреби радянської пропаганди.

1942 року в радянській пропагандистській кінострічці «Олександр Пархоменко» прозвучала пісня «Любо, братцы, любо», що скрізь фігурує як «російська народна козацька пісня», хоча автором її музики вважається Микита Богословський, а тексту – Борис Ласкін. Пісня і справді козацька народна, але українська (адже козацтво – це самобутнє явище, що сформувалося на теренах сучасної України), і датується XVIII століттям. У першій чверті ХХ століття виникла її нова – махновська – версія, оскільки чимало таких пісень із часом переосмислюються відповідно до нових історичних обставин.

Сліди невказаних запозичень «з української» простежуються навіть у мелодії гімну СРСР (в його основу покладено гімн більшовицької партії авторства Олександра Александрова), яка від 2000 року є гімном російської федерації. Проте в мелодії куплетів радянського славня український композитор Андрій Бондаренко впізнав віднайдений ним «Епічний фрагмент» Миколи Лисенка, не відомий широкому загалові.

Візитівкою репертуару не однієї російської виконавиці стала пісня «Вот кто-то с горочки спустился», яку, за офіційною російською версією, Валентин Левашов привіз 1952 року з фольклорної експедиції до Алтайського краю. Згодом уродженець Києва, що більшість свого життя провів у Москві, композитор Борис Терентьєв виконав музичну обробку цієї мелодії – і вона вийшла платівкою як «російська народна пісня», а автор обробки отримав звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР. Однак пісня навдивовижу схожа на український романс ХІХ сторіччя «В саду осіннім айстри білі», популярний аж до 1960-х років (1961 року його було опубліковано у збірнику Леопольда Ященка «Українські народні романси»). Річ у тім, що 1926 року більшовицька влада силоміць депортувала українців на Алтай, де вони певний час становили до 20% населення (скажімо, наприкінці 1950-х років на Алтаї налічувалося близько 111 тисяч українців).

Питомо російською вважається пісня «Ой, мороз, мороз» (Ой, мороз, мороз, / Не морозь меня, не морозь меня, моего коня). У росії її називають то народною, то авторською, а авторкою – солістку Воронізького російського хору Марію Морозову-Уварову. За її словами, у грудні 1954 року вона написала пісню для дуету зі своїм чоловіком Олександром. 1956 року пісня вийшла грамплатівкою, однак авторство не було належно зафіксовано, а Марія Морозова-Уварова вирішила не звертатися до суду, нібито не бажаючи бюрократичної тяганини. Вже значно пізніше, 2008 року, вона таки захотіла оформити авторські права – щоправда, невдало, тому юридично пісня вважається в росії народною. Вона і справді народна – тільки українська: «Ой, мороз, мороз, не студи мене». До того ж, уміщена у збірці українських романсів, виданих іще 1936 року.

У Радянському Союзі шалено популярною була пісня «Переведи меня через майдан» у виконанні подружжя Сергія і Тетяни Нікітіних. Оригінал її тексту – вірш Віталія Коротича «Останнє прохання старого лірника» («Переведіть мене через майдан»).

1991 року російський гурт «Суровый февраль» потрапив до п’ятірки найпродаваніших у СРСР, зокрема й завдяки пісні «Ой, утоплюсь пойду в речке глубокой». З українським оригіналом – композицією «Піду втоплюся у річці глибокій» – харизматичний Андрій Миколайчук став лауреатом другої премії у жанрі популярної музики і здобув приз глядацьких симпатій на першому фестивалі «Червона рута» у Чернівцях. У репертуарі «Сурового февраля» є ще одне «запозичення» – мелодія пісні «Чули-перечули» («А що з нами було – не скажу нікому») співачки Русі, слова якої росіяни замінили рядками Сергія Єсеніна «Пейте, пойте в юности, / Бейте в жизнь без промаха...».

Надзвичайно популярною в 1990-х роках була пісня «Дым сигарет с ментолом», яку виконував гурт «Нэнси» (1992 року його заснував у Костянтинівці на Донеччині український автор і виконавець Анатолій Бондаренко, а вже 1996 року гурт отримав нагороду вже чомусь як «найкращий гурт росії»). З часом Бондаренкові почали закидати, що музична візитівка «Нэнси» не є його витвором, і на одному з концертів фронтмен таки зізнався, що, працюючи над треком, надиха́вся українськими піснями. Йдеться про композицію «Плаття твоє із ситцю» («А я знайшов другую»), яку ще у 1980-х роках виконував львівський гурт «Барви». Хай там як, а обидва варіанти текстів створили українці.

2003 року до альбому «Сейчас позднее, чем ты думаешь» російського рок-гурту «Алиса» увійшла композиція «Непокорные», в якій використано мелодію знаменитої пісні «Край» («Край, мій рідний край»), яку 1979 року написав український композитор і співак Микола Мозговий і яка досі лишається одним із найпопулярніших українських естрадних хітів (у різні часи його виконували Софія Ротару, ВІА «Кобза», Руслана, Alyosha, Ivan Navi, Tayanna).

Останніми роками у недоладних перекладах з’явилися російські версії пісень «Червона рута» («Ты признайся, не жди, где нашла эти чары»), «Не твоя війна» гурту «Океан Ельзи» («Ветки калин поклонилися»), «Шум» гурту «Go_A» («Приходи скорей, веснянка, да поторопись-ка!»).

Від лютого 2022 року український інформаційний простір особливо войовничо реагує на будь-які спроби привласнення української культурної спадщини, навіть якщо автори російських варіантів наших творів не приховують того, якими першоджерелами надиха́лися. Наприклад, саме цього року в Україні помітили створену ще торік композицію Дмитра Швеця «Мам, ты мне прости, что я стал чуть взрослым» – кавер на пісню «Мам» гурту «Скрябін». Однак це доволі безневинний випадок, порівняно із блюзнірською агіткою на основі мелодії жалобної пісні «Пливе кача» (символ пташки-душі є доволі архаїчним і зустрічається в культурах багатьох народів світу), відеокліп до якої росіяни не посоромилися знімати на руїнах заводу «Азовсталь» у розбомбленому Маріуполі.

Один із наслідків апропріації росією української культурної спадщини – пастель «Російські танцівниці» (1899) Едґара Деґа, яку Національна галерея Лондона (Велика Британія) у квітні 2022 року перейменувала на «Українських танцівниць». Зображення: en.wikipedia.org