View message

Автор статті зазначає: «Розквіт Степової Скіфії у IV ст. до н.е., що багатіла між античними полісами узбережжя Понту Евксинського (Чорне море, — Е.К.) і варварськими племенами лісостепу, змінюється жорсткою кризою в ІІІ ст. до н.е., причини якої досі є предметом дискусій в археології. Наслідком цих подій стало зникнення степових скіфів і постання в ІІ ст. до н.е. кількох нових племінних об’єднань, деякі з яких набули рис елліністичних монархій, відомих у давній історії Причорномор’я як Малі Скіфії. Отже, що відбулося в північнопонтійських землях в ІІІ ст. до н.е., так вплинувши на їхні народи і держави? Раніше історіографія причиною колапсу Скіфії називала прихід сарматських племен – наступного кочового народу, що прийшов до Понту із глибин Азії – Маньчжурії та Алтаю. Проте ця подія за сучасною хронологією сталася приблизно на сто років пізніше зникнення Степової Скіфії, отже, причина занепаду країни скіфських царів інша і криється в способі господарювання самих скіфів. Як відомо, в основу життєдіяльності скіфських племен було покладено екстенсивний спосіб ведення господарства. Земля кочового племені розподілялась на кочування, які в середньовічний час ми знаємо під назвою «улуси». Ці кочування забезпечували випас худоби царської родини й еліти. В IV ст. до н.е. відбувся останній поділ кочувань і, ймовірно, їхнє подрібнення. З іншого боку, сусідство з осілими суспільствами – грецьким і варварським – призвели до того, що в цьому ж IV ст. до н.е. у скіфів починається процес седентаризації – осідання кочовиків на землю. Особливо інтенсивно й яскраво цей процес відбувався у Криму на кордонах хори античних держав – Херсонеса і Боспору, де поруч із еллінізованими скіфськими похованнями з’явилися ґрунтові могильники. У цей же час до кордонів хори античних держав починають пересуватися із передгір’їв поселення гірських племен – таврів. Писемні джерела нам дають не дуже багато інформації про цей час у Тавриці та Скіфії, зростає кількість повідомлень античних авторів тільки в ІІІ-ІІ ст. до н.е., і це пов’язано із постійною загрозою з боку варварів античним містам, а згодом і низкою війн. Так що ж сталося в ІІІ ст. до н.е. в причорноморських степах, що, з одного боку, припинило існування Степової Скіфії, а з іншого, – стимулювало приплив степового й іншого варварського населення до античних міст? Напевно, причиною стали не сармати, а зміни клімату. Екстенсивна економіка скіфів за умов сухого степу, який почав перетворюватися на напівпустелю, спонукала їх переходити до територій із кращими умовами зволоження, якими, власне, і були Передгірний Крим, Нижнє Подніпров’я і Придністров’я. І, якщо в Нижньому Подніпров’ї і Придністров’ї землі заселені не були, то в Криму щільність населення була більшою – окрім таврів значна частина земель півострова в IV ст. була зайнята грецькими державами Херсонесом і Боспором. Частина варварів просунулась також у Північно-Західне Причорномор’я – на хору Ольвії і Тіри. (...) Мала Скіфія в Добруджі виникла близько кінця ІІІ ст. до н.е. і припинила своє існування в ході протистояння Понтійського царства і Римської імперії на початку І ст. до н.е., під час тих самих подій, у результаті яких відбулося припинення державності Кримської Скіфії. Ймовірно, що етнічний склад і династи Дунайської Скіфії також доволі опосередковано ототожнювалися із саме скіфами степів, так само, як і в Криму. Вже в ІІ ст. до н.е. регіон Нижнього Дніпра знову заселяється – тут нараховується не менше 15 пізньоскіфських городищ і кілька некрополів. Проте дослідники не схильні констатувати їхню генетичну спорідненість із попередніми скіфськими пам’ятками. Вони в своїй матеріальній культурі демонструють доволі строкату культурну атрибуцію, де присутні і західні ґето-дакійські, і північні зарубинецькі, і сарматські, і лісостепові скіфоїдні риси, що загалом можна охарактеризувати початком доволі потужного впливу культур європейського Латену».

Надалі Евеліна Кравченко оповідає історію становлення та занепаду Кримської Скіфії, зауважуючи: «Найбільш наповненою подіями з усіх цих залишків осередків скіфського світу є історія Кримської Скіфії. Власне, скіфи в Криму почали з’являтися із самого початку освоєння ними причорноморських степів – з VII ст. до н.е. Адже саме в Криму біля с. Філатовка було розкопано підкурганне скіфське поховання з одним із перших античних імпортів – іонійською чорнофігурною ойнохоєю VII ст. до н.е. До IV ст. до н.е. скіфи освоїли весь степовий Крим, практично ставши першими його повноцінними господарями. В освоєнні околиць кримського степу – кордонів Херсонеської хори на заході, Кримських передгір’їв на півдні і хори Боспорського царства і Феодосії на сході – скіфські племена взяли також безпосередню участь. Найбільше скупчення скіфських курганних могильників простежується в Північно-Західному Криму. (...) У передгір’ях трохи південніше цього шляху розташовані Ак-Кайська і Беш-Обинська гряди скіфських царських курганів, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н.е. Вже наступного століття – в ІІІ ст. до н.е., а можливо, і раніше тут, на сході Криму, виникає перше поселення-фортеця, що зараз претендує на найменування першої столиці пізніх скіфів – Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному підвищенні, яке з трьох боків закінчується стрімчастою скелею, і лише з одного поволі спускається до долини річки Біюк-Карасу, старе річище якої пролягає якраз під стрімчастими скелями городища. З боку долини городище було укріплене кам’яними стінами, в районі в’їзду було збудовано протейхізму, яка разом із основною стіною утворювала перибол. Не виключено, що саме з цим скіфським городищем пов’язані відомі події подальшої історії Боспору за участі Савмака і скіфських найманців. (...) І вже в ІІ ст. до н.е. в центральних передгір’ях біля однієї з найдовших кримських річок Салгиру постає нова столиця пізніх скіфів – Неаполь Скіфський. Античні писемні джерела зі свідченнями очевидців у той час майже не вживають етноніми таври і скіфи, частіше користуючись терміном тавро-скіфи, скіфо-таври, називаючи ним населення гір і передгір’їв Криму. Пліній і Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархів. Сатархеї, що піратствують, відомі також із епіграфіки Неаполя, що датується не пізніше 40-х років ІІ ст. до н.е. Також у джерелах згадуються тафрії, сатаркі, роксолани. Останні відомі як союзники пізніх скіфів у війні проти херсонесько-понтійських військ. У Страбона і Стефана Візантійського є згадка про кримські скіфські поселення Палакій і Напіт, які зв’язують зі скіфською легендою про братів Пала і Напа, проте достеменно локалізувати їх на місцевості неможливо. Дослідники пізньоскіфської культури доводять, що події із формуванням пізньоскіфської держави в Криму в ІІ ст. до н.е. пов’язані із просуненням з півночі Понту на півострів населення з хори Ольвії, Нижнього Подніпров’я і Подністров’я, тоді як змішане тавро-скіфське населення півострова IV-ІІІ ст. до н.е. в цей час відійшло в гори. Проте загальні тенденції для всього варварського населення півострова і потужні процеси еллінізації, які простежуються як у столиці пізніх скіфів Неаполі, так і у віддалених гірських селищах, дозволяють стверджувати, що в цей час усе варварське населення Криму було задіяне у діяльності пізньоскіфських династій».

За інформацією інформаційного порталу «Голос Криму»