 Буролискована орнаментована корчага з поселення Сахарна Головка в Інкерманській долині. Кизил-кобинська культура, VII ст. до н.е., початок таврського періоду. Розкопки А. К. Тахтая, 1944 р. |
Учена відмічає: «Більше двох з половиною сотень років археологічних пошуків нараховує історія досліджень Криму. Після мандрів європейців Дюбуа де Монпере і Петра Симона Палласа кримські старожитності стали предметом вивчення істориків давнини. Їхні описи були першими науковими систематизованими роботами з кримської археології. Більшість із описаного ними – це кинуті фортеці-ісари кримських готів, венеціанців і генуезців, але французи лишили й описи давніших руїн. Перш за все це згаданий Псевдо-Скілаком Херсонес. Разом із Херсонесом у перших наукових роботах по Криму завдяки античним авторам одразу виник образ Партенос, або Артеміди Таврополос, а поруч з нею почали шукати таврів. І згодом, уже після війни з Наполеоном, російська аристократія, що все частіше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своїх путівниках. З таврами почали асоціювати кримські мегаліти – могильники кам’яних скринь, розташовані в передгір’ях і на Південнобережжі. Наприкінці ХІХ ст. ентузіасти-краєзнавці Д. О. Шпак і М. М. Печонкін зібрали на Гераклейському півострові доволі цікавий матеріал, не схожий на античні чи середньовічні старожитності. Це була ліпна лискована кераміка із орнаментом, іноді заповненим білою пастою, крем’яні ножі, різноманітні кістяні знаряддя, кам’яні зернотерки. Усі ці старожитності було визначено доісторичним часом. На початку ХХ ст. дослідженням так званих кримських дольменів – могильників кам’яних скринь, розташованих на схилах Кримських гір, – зайнявся М. І. Репніков. Він ототожнив ці пам’ятки із легендарними таврами слідом за Дюбуа де Монпере і датував їх добою раннього заліза. У 1926 році в невеличкій науково-популярній статті, присвяченій своїм дослідженням доісторичних старожитностей Криму в печерах Кизил-Коба, Кош-Коба і біля Нейзацу, Г. А. Бонч-Осмоловський навів доволі цікавий матеріал, що відрізнявся від досліджуваного їм матеріалу шару доби каменю. Це так само, як і на Гераклейському півострові, була лискована ліпна кераміка, вкрита орнаментом, іноді заповненим білою пастою. За місцем знахідки цю виділену культуру дослідником було названо кизил-кобинською».
Евеліна Кравченко окреслює культурно-історичний горизонт таврійського населення: «Зараз, через століття, ми виділяємо три періоди в цій культурі — старший дотаврський, молодший дотаврський і таврський. Із їхніх назв зрозуміло, що з таврами пов’язується тільки останній період культури. Виходячи із твердження, що найстійкішою етнічною ознакою для варварських суспільств є кераміка, дуже небагато нащадків мешканців поселень дотаврських періодів кизил-кобинської культури лишилося на початку таврського періоду. Загалом матеріальний комплекс і, перш за все, посудні набори таврського періоду відповідають синхронним пам’яткам суміжних регіонів — Північного Кавказу, Передкавказзя і Кубані, Подоння, Дніпровського Лівобережжя і Середнього Подністров’я. Така «мішанина» в посудних наборах, імовірно, була наслідком якогось катастрофічного демографічного явища на Півночі Причорномор’я, пов’язаного із початком скіфського панування в регіоні і, власне, приходом наступної хвилі кочових племен, відомих за пам’ятками новочеркаського типу. Принаймні зараз можна говорити про складання «образу» культури вже на початок VII ст. до н.е., і з того часу кардинальних змін у типології матеріального комплексу кизил-кобинської культури вже не відбувалося аж до її зникнення. Тобто саме це населення греки, засновуючи свої міста в Тавриді, через століття назвуть таврами. Таврський період поділяється таким чином на два етапи — ранній і пізній. Ранній (середина VIII — середина VI ст. до н.е.) – це час складання культури таврів, освоєння ними території Кримських передгір’їв і гір. Пізній (середина VI – кінець IV/III ст. до н.е.) – час співіснування зі скіфами на півночі й грецькими містами на узбережжі. За таврського періоду формується три основні групи пам’яток таврів — західна, центральна і східна. Західна — це басейн річки Чорної, центральна тяжіє до середньої течії Салгиру (район нинішнього Сімферополя), східна розташована в горах у верхів’ях річок Зуя, Біюк- і Кучук-Мускомія. Можливо, існувала ще й південнобережна група, але вона дуже погано досліджена, тому ані про її хронологію, ані про характер поселень нічого наразі сказати не можна. (...) Таври господарювали в своїх долинах на невеликих поселеннях, невеликі наземні будинки, вкриті очеретом, слугували прихистком від негоди і їм, і їхній худобі. Переважальною ланкою господарства було відгінне (яйлажне) скотарство, але вони знали і землеробство, щоправда, доволі примітивне. Ремесла, швидше за все, розвинені не були, проте столова кераміка вже в V ст. до н.е. стає якісно виготовленою, лискованою по кольоровому ангобу, багато оздобленою орнаментом. Східна група пам’яток, скоріше за все, була утворена за участі ковалів-залізоробів, оскільки одне з найранніших відомих поселень цієї групи (Сеферек Коба) якраз і виникло біля родовища залізної руди як металургійний центр. Загалом зникнення кизил-кобинської культури і таврів як народу, що асоціюється з її останнім періодом, пов’язано із процесом складних економічних відносин з греками і скіфами. І якщо як компонент таври асимілювали в пізньоскіфському суспільстві, то подальших їхніх слідів у грецькому суспільстві наразі достеменно встановити не вдалося».
Ознайомитися з повним текстом статті За інформацією порталу «Голос Криму»